Поліна Колодочко

Біографія волонтера

На питання: «Люди чи тварини?» – вона, трохи подумавши, впевнено відповідає: «Люди з тваринами. Бо такі люди зазвичай добрі й хороші».

Вона і сама добра і хороша. Напевно, тому, що в неї є пес, її найкращий друг на ім’я Жорочка. І в той час, коли її однокласниці збиралися поступати у закордонні виші, вона мріяла навчатися у Харківський зооветеринарній академії. Щоб потім відкрити власну мережу ветеринарних клінік.

Але радість студентського життя не була довгою. Поліна зустріла війну у віці 17 років: «З трьох варіантів: бий, біжи або замри, – я зазвичай завмираю. І в перші тижні я завмерла і не знала, що робити. Мама казала мені: якщо хочеш, ми можемо поїхати. Але я от згадувала знайомих, які поїхали до війни, тому що тут, мовляв, «нема чого ловити», і думала, що, коли людина не може брати на себе відповідальність, в неї ніде не буде кращих умов, і вона усюди не буде вільною через свої очікування, що хтось щось для неї має зробити. І коли росіяни вже заходили в місто, я ще більше полюбила Харків, бо зрозуміла, як насправді багато маю і як мені ще більше хочеться тут залишатися і брати на себе відповідальність за те, що тут відбувається».

І Поліна пішла працювати у волонтерський центр: «Це був величезний хаб, який займався різними напрямками, допомагав і військовим, і цивільним. Я взяла на себе все, що було пов’язано з тваринами. Зокрема, на мені було харчування: я шукала, де його можна взяти, куди потім направити. Досить велика відповідальність, і спочатку було складно. Але коли є розуміння, що твої вчинки впливають на соціум, в якому ти живеш, на ситуацію, у якій ти існуєш, то поступово стає ясно, що і як потрібно робити».

Волонтерство стало для неї постійним уроком зростання, пізнання життя і людей.

«Звісно, в мене бувають моменти, коли я відчуваю, що занадто швидко подорослішала. Іноді просто хочеться жити своє студентське життя, жалітися на викладачів, «паритися» через екзамени. Але в той же час я розумію, що ті обставини, які склалися, вимагають прийняти саме такий шлях, і, врешті-решт, це дає мені важливий досвід, більше сили, більше свободи і можливість працювати і спілкуватися з дуже цікавими людьми», – каже Поліна.

Вона прийшла у громадську діяльність ще до повномасштабного вторгнення, коли їй було лише шістнадцять, і саме тоді відчула, що може робити щось корисне для міста і для країни: «Це було «вау!», бо поруч весь час опинялися люди різного віку, які вірили, що можуть щось змінити на краще. Саме там я вперше знайшла «своїх», і під час війни це відчуття лише посилилося. Зараз люди, які діють, які залишилися тут, сприймаються як ті, з ким є щось спільне».

«Своїм», дуже близьким і дуже знайомим, для неї за цей час стало і усе місто: «Харків – рідне місто з великою кількістю викликів, з моїми людьми, яких я дуже люблю, з класними проектами, бізнесами, громадськими організаціями. Він дуже сильний і живий, хоча і в нього є свої в слабкості, хоча і йому буває важко і боляче. Я всім кажу: «Їдьте до Харкова, бо тут — життя!» Харків для мене саме про життя. І одного разу я зрозуміла, що насправді не боюся померти, а от втратити те, що мені настільки цінно: місто, сім’ю, ось цю рідність з людьми, – дійсно боюся».

А ще у Поліни є мрія: вона хотіла б мати… власного коня: «Для мене це така комплексна мета, бо це означатиме, що вже є і достатньо часу, і достатньо грошей, і достатній рівень комфорту. Коли я це зрозуміла, я то подумала: «Кінь – о, це класна мрія!»

Зараз Поліна відповідає за розвиток в Evolution-Hub (EVOhub), і працює у громадській організації «Шпак», яка створює різноманітні освітні заходи для молоді і допомагає військовим.