Анжела Семичастнова

Біографія волонтера

Анжела робить власними руками фантастично стильні речі з текстилю, які розлітаються по всьому світові. Але вже кілька років для неї це радше хоббі, ніж бізнес, бо обставини змусили зосередитися на виготовленні «хенд-мейд» зовсім іншого ґатунку.

Для неї велика війна почалася у 2014 році: «Вже тоді ми волонтерили, розвозили у шпиталі їжу, гарячі напої, моя чотирьохрічна донька малювала щось для бійців, які лікувалися. І коли мене запитували, чому я це роблю, мені хотілося спитати у відповідь: «Чому ти це не робиш?» Мені здається природним допомагати нашим захисникам. Для кожного, хто має емпатію, живе у суспільстві, хто був не байдужим до подій Євромайдану, це абсолютно нормально».

На відміну від багатьох, 24 лютого вона не почула жодних вибухів, а про повномасштабне вторгнення дізналася через батьківський чат, де повідомили про скасування шкільних занять. Її друзі з Салтівки, яким вона одразу зателефонувала, відповіли коротко: «Ми виїжджаємо з міста». Лише в той момент вона усвідомила реальність того, що відбувається.

«У березні, коли я почула звук бомбардувальника просто над моїм домом, зрозуміла, що повинна захистити дитину, і теж прийняла рішення виїхати, але через вісім місяців ми повернулися, як тільки звільнили Харківську область. Ніколи не мріяла про еміграцію, завжди відчувала, що саме тут мій дім, моя країна, моя душа і моє місце сили. І коли нарешті потрапила в Україну, відчула спокій. Хоча тут не було світла, хоча у Львові нас чекав обстріл і довелося посидіти у бомбосховищі, але ми були вдома! Я врешті відчула себе на своєму місці», – ділиться спогадами Анжела.

Як свій власний дім вона тепер сприймає Україну: «Навіть не Харків, вся Україна — мій дім. Можливо, тому, що люди, з якими я зустрічаюся, з якими стискаюся, яким допомагаю, – вони з усіх куточків країни. І цей дім я боюся втратити найбільше».

Незабаром після повернення вона зустріла сусідку, яка плела захисні сітки для фронту, і Анжела одразу приєдналася до цієї справи: «З цього усе почалося, а потім ми вже допомагали усім, чим могли: розшукували і закупали якісь необхідні речі для наших бійців, щось відвозили, когось підвозили. В нашому будинку мешкає головний лікар одного з шпиталів. Тож, ми опікуємося тими, хто там лікується: дістаємо те, чого не вистачає, від прального порошку до ліків. Іноді потрібно просто прийти до поранених, зазирнути у різні палати, поговорити з людьми. Біженцям теж допомагаємо, бо хтось, буває, виїжджає просто без нічого: дістаємо одяг, необхідні речі».

Але плетіння сіток — один з її пріоритетів. І їхня «артіль», куди жінки збираються на цілі дні, як на роботу, створює ці сітки буквально у промислових масштабах. І на це виробництво стоїть ціла черга замовників. Бо роблять якісно, з натуральних матеріалів, які не так просто підпалити. Це не одноразові вироби, така сітка може прослужити бійцям і півроку, і більше. Колись вони рахували загальні об’єми свого волонтерського «плетіння», а потім, перетнувши межу в 30 тис. кв. метрів, навіть і рахувати кинули.

«Взагалі-то волонтер – це горе для родини, бо він весь у своїй справі. Бо у нас волонтерство – це не про зібрати гроші, щось купити, відправити, а про фізичну присутність. Тому значно поменшало того, що я робила раніше у звичайному житті. Деякі люди шукають час для волонтерства, а я шукаю час для особистого життя і для своєї прямої роботи. Звісно, іноді приходить думка: «Як я це зроблю? Де візьму на це кошти, сили, час?» Але починаєш працювати над задачею, і вона якось вирішується, все потрібне знаходиться. Може, це прозвучить, дивно, але я весь час щаслива, бо я відчуваю, що на своєму місці і роблю щось корисне. Єдине, що зробило б мене ще щасливішою, це перемога і повернення усіх наших земель», – зізнається вона.

Важко уявити щось більш мирне, ніж колекції текстильного «хенд-мейд» та ексклюзивних м’яких іграшок, які з любов’ю шиє Анжела. Коли ці картинки знову з’являться у її фейсбуці, це точно стане символом повернення життя на мирні рейки.