Ольга Скорова

Біографія волонтера

У Ольги дуже мирний бізнес: вона робить гарні меблі, організовує ремонтні роботи. Але під час повномасштабного вторгнення їй довелося стати однією з тих, хто створив у Харкові потужний підрозділ «Добробату». І відтоді Ольга — саме та людина, яка приїздить на місця прильотів, чи то вдень, чи то вночі, і разом зі своєю командою закриває вікна щитами з фанери та допомагає розгрібати наслідки влучань…

В неї вже був особистий досвід зустрічі з війною: Ольга перебралася до Харкова з Луганська у 2014 році після того, як на її очах ракета влучила у будівлю Луганської обласної адміністрації. Але після 24 лютого вона залишилася тут, тепер вже у своєму Харкові, і крок за кроком почала втягуватися у волонтерську діяльність.

«Дочка-студента напередодні до півночі працювала, пізно лягла. Коли ми почули вибухи, я зайшла до неї, розбудила, кажу: «Марусь, тільки не лякайся. Почалась війна і нас бомблять, тому візьми речі і йди у ванну одягатись». І вона дуже спокійно пішла, максимально спокійно. І ми з нею стоїмо у ванній голі, одягаємось, і я бачу, як вона плаче, без жодного звуку. А потім, коли виглянула у вікно, там був жах: люди викидали свої речі, щоб скоріше було, тому що ліфти були вже вимкнені, а потім вибігали з дітьми, сідали в автівки і їхали. Ріка людей, яка біжить… А багато хто пішов в підвали. І повз нас проходять і запитують: «А ви що будете робити?» Я кажу: «Я нікуди не поїду, тому що 14-й рік в мене був, я вже їхала». І ми не поїхали, і в підвал не пішли», – так згадує Ольга свій ранок 24 лютого…

Вона не пішла у сховище, але зайнялася тим, що допомогла сусідам його облаштовувати: під будинком на той момент перебувало близько 300 людей. І один з її друзів вже 25 лютого привіз дерев’яні піддони, пінопласт, завдяки чому вдалося зробити приміщення більш теплим і комфортним.

«Найближчі магазини були зачинені, і я їздила за продуктами, щоб люди не голодували. Потім магазини відчинилися, але аптеки ще не працювали, тому збирала списки і відправляла друзям, які з інших міст пересилали ліки. А з квітня 2022 року я вже на постійній основі допомагала ЗСУ: вісімнадцяти бригадам, для яких збирала кошти. Я працювала з іноземними фондами, які просто під моє чесне ім’я приганяли фури по 10 тон, ми все це приймали і передавали нашим військовим», – ділиться спогадами Ольга.

А незабаром в її житті з’явився «Добробат», і, окрім допомоги ЗСУ, вона разом з командою зайнялася ще і відновленням будинків після прильотів: «Ми — група швидкого реагування, і після ударів по місту, як тільки отримуємо дозвіл, у той же час виїжджаємо на місце і там допомагаємо робітникам ДСНС і комунальних служб. А після всіх рятувальних заходів збираємося там, щоб щось полагодити, відремонтувати, відновити. Наша головна задача — закрити контур постраждалих будівель, щоб вберегти від несприятливих погодних умов, щоб люди потім могли дочекатися ремонту і не було додаткової руйнації житла чи якоїсь іншої будівлі».

Звісно, робота дуже небезпечна, кілька разів вони потрапляли під обстріли. Один з таких випадків Ольга пригадує з особливими почуттями: «Бригада вже працювала у будинку, а тут – повторний обстріл. Усі мають рації, всі почули попередження і сховалися, я лежу в укритті і раптом чую, що хтось працює шурупокрутом. Я вискакую на насип і що є сили кричу: «Негайно в укриття!» І тут вибухає КАБ. Це свого роду безумство, але у той момент мені було важливо, щоб уся моя команда, люди, з якими я працюю, були цілі й неушкоджені. А в момент форс-мажору мозок працює поза логікою. Тоді дивом усе обійшлося, ніхто не постраждав».

Чому цю роботу виконують не державні органи, а саме волонтери? Ольга пояснює просто: «Державні і комунальні служби роблять титанічну роботу, без відпочинку і за мінімальну платню. Але коли, наприклад, зима, а в місті вісім прильотів, доводиться працювати всім. Уявіть, наскільки більше знадобиться часу щоб ліквідувати наслідки, якщо прибрати волонтерів. Це дуже правильно: не чекати, що лише державні служби з усім впораються. Ми ж за для цього і зібралися, щоб допомагати тим, хто потребує допомоги. Особисто мені це дозволяє пишатися тим, як я переживаю цю війну».

Команда «Добробату» у Харкові налічує до 100 людей, і вона працює не лише в місті, але й в області, в тому числі на деокупованих територіях: «Пам’ятаю, коли тільки визволили Балаклею, ми дісталися туди і бачимо: стоїть 9-ти поверховий будинок, 6 під’їздів без жодного вікна. Це було у вересні. Питаємо: «Давно ви так живете?» А люди кажуть: «З лютого». Тобто, уявіть: люди півроку, взимку, влітку, з дощами, холодом, спекою, – без вікон!»

Між іншим, каже Ольга, така волонтерська група швидкого реагування є тільки у Харкові. Вони всі їздять на власних авто, постійно з інструментами, з аптечками. Серед них — фахівці різного профілю, і вузькі спеціалісти, і універсали, є навіть висотники. І всі ці люди постійно на зв’язку, і у готовності в будь-який момент приїхати на місце виклику: «В Харкові взагалі неймовірна волонтерська спільнота. Війна посприяла тому, що люди згуртувалися, почали активно піклуватися і про військових, і про цивільне населення, про своє місто, про країну взагалі. Всі підтримують усіх, допомагають чим можуть. І знаєте, чому ми так потужно боремося? Бо відчуваємо, що ми вільні. У своїх рішеннях, прагненнях, вчинках. Мені пропонували піти у владу, стати депутатом, але я не хочу, це не моє. Я розумію, що у політиці є свої закони і правила існування. А для мене цінна моя свобода. Це надважливо для мене. Я на своєму місці, і я щаслива. В мене відчуття, що ми своєю працею тримаємо місто, як і наші військові, як і інші небайдужі люди, які залишилися тут і роблять свою справу. Коли в мене питають, чому я не виїжджаю, я розумію, що це просто неможливо для мене. Харків – як моя дитина, яку зараз б’ють, на яку нападають. Я готова просто порвати за неї».

Її власна донька — та особистість, що надихає її щоденно. Ольга каже, в цій війна загартовується абсолютно нова генерація українців, заради якої у її покоління є мотивація жити і боротися: «Покоління, що зараз народжується, діти, які переживають цю війну, вони просто неймовірні: вільні, самостійні, дуже розумні, талановиті, відповідальні, сильні. Я пишаюся своєю дочкою і тими, кого я знаю, кого бачу. Це реально майбутнє України, наше краще майбутнє. Заради них хочеться жити, працювати, відстоювати наше місто і країну. А ще хочеться, щоб війна скінчилася, і діти жили своїм дитячим життям. Хочеться жити нормально: гуляти, спати вночі, займатися мирними справами, – щось просте, буденне. Сподіваюся, колись так і буде!»