Ольга Золотницька

Біографія волонтера

Ольга любить хліб. Напевно, це родинне, те, що передавалося з прадавніх часів. Адже в дитинстві її привчила любити борошно бабуся, чиї рецепти вона зберігає і використовує досі. На обкладинці її сторінки у фейсбуці — свіжа паляниця. А відома у Харкові мережа з кількох магазинів-кав’ярень, що їй належить, називається «Нахлібник».

І 24 лютого, почувши перші вибухи, вона прокинулася і сказала: «Ми будемо випікати хліб!»

«Це була моя перша думка і це було як наказ згори: треба напекти хлібу, бо він буде потрібен і хлопцям, що тримають оборону, і всім, хто в ці дні у біді. В ту хвилину я відчула: все, чому навчилася у житті, все, що мені самій дає відчуття сили, зараз стане у пригоді. І вже о десятій ранку в нас було повно хлібу для військових», – згадує вона.

В перші дні війни Ольга разом зі своїми співробітниками і друзями не тільки пекла хліб, але і облаштовувала укриття, щоб убезпечити людей. І незабаром в публічних просторах і у підземних приміщеннях, якими вона керувала, переховувалися вже сотні людей.

«Старі люди, жінки з немовлятами, домашні тварини… Ми намагалися розмістити всіх, хто приходив. Люди були у страху. В перші тижні він відчувався постійно… обіймалися, молилися разом. І разом же працювали, готуючи хліб і гарячі страви для хлопців з тероборони і для тих, хто був на передовій під Харковом, для шпиталів, просто для людей. Розвозили, видавали хліб тим, хто його потребував. І намагалися втягнути всіх у цю спільну роботу. Наш пекар Андрій робив по 2,5—3 тисячі паляниць на добу, і робочі руки були потрібні постійно. Тому не вистачало ані часу, ані сил думати про наступ ворога, про обстріли: всі були дуже зайняті. Можна сказати, що врешті-решт весь цей процес, пов’язаний з виготовленням хлібу, нас втримав і врятував. Пізніше до нас почали приєднуватися біженці, що втікали від окупації. У багатьох був жахливий стан, і деякі літні люди місяцями не виходили з нашого підземного сховища. А ми старалися усіх чимось зайняти, щоб вони могли вийти зі ступору, зі стану шоку», – розповідає Ольга.

Люди жили під її опікою аж до осіні 2023-го, коли почалися блекаути, стало темно, холодно, і всі потроху почали перебиратися у більш зручні місця.

«Кілька разів іноземні журналісти брали в мене інтерв’ю — німці, французи. І серед питань було таке: «Як ви ведете бізнес під час війни?» А ніяк! Я їм розповідаю, що зараз усі ресурси йдуть на допомогу, і ми всі просто виживаємо. Вони не розуміють, для чого працювати, коли немає прибутку… Не можуть зрозуміти, тому що ніколи не переживали того, що переживаємо зараз ми. Не розуміють, що у нас в цей час кожна нормальна людина, яка має хоч якийсь ресурс: час, здоров’я, гроші, що завгодно, – піклується не тільки про себе, а й про тих, хто потребує допомоги», – ділиться Ольга.

Одна жінка якось розповіла їй: «Ми бачили вогник у вашому вікні і руки, які видавали хліб, і через це не поїхали з міста, бо відчували надію, що Харків не захоплять, не розтрощать». Ольга і сама за час війни майже не покидала рідне місто, відчуваючи певний містичний зв’язок з ним і якусь майже особисту відповідальність.

А ще в неї є мітла, щоб відганяти «шахедів», і не одна! Але це вже зовсім інша історія.

Її пекарня працює і зараз, її волонтерська робота триває, її місто під захистом.