Юліта Ран

Біографія волонтера

Юліта в минулому – журналістка, а в теперішньому – дитяча письменниця, театральна режисерка, драматургиня, сценаристка, кураторка різноманітних культурних проєктів, волонтерка і… тарологиня.

Її волонтерство розпочалося ще у 2014 році, коли вона разом з подругою проводила концерти у шпиталях та у військових частинах. Але тоді це ще не була систематична діяльність. А от з 2022 року Юліта поринула у цю справу повністю: «Від початку вторгнення ми з чоловіком залишалися у Харкові. Ми живемо на Олексіївці, і, хоча перші вибухи 24 лютого ми проспали, все інше відбувалося просто на наших очах: і літаки, що заходили на місто просто над будинком, і вибухи на кільцевій, і ворожі ДРГ, що йшли через ліс, і БТРи, що заїжджали в Харків 27 лютого… Обстановка в ті перші місяці була дуже напружена і, коли відома режисерка Оксана Дмитрієва попросила написати для неї п’єсу, я зрозуміла, що просто не можу зосередитися. І тоді вирішила на якийсь час виїхати до Полтави».

Там вона зупинилася у місцевому театрі ляльок, з яким раніше мала спільні проєкти: «Але так вийшло, що на той момент у Полтаві було дуже багато переселенців, а театр, завдяки ініціативі його директорки Тетяни Вітряк, перетворився на гуманітарний хаб: люди просто приносили сюди все, чим могли поділитися, і треба було все це розподілити. При тому хаб не мав ніякої підтримки від великих фондів чи міської влади, це була пряма ініціатива і самоорганізація людей. І тоді я, дописавши п’єсу, стала координаторкою хабу і налагодила роботу таким чином, що ми почали працювати з різними фондами, нам привозили цілі фури необхідних речей і ми почали допомагати не лише переселенцям, але і військовим. Бо було, наприклад, таке, що до нас приїжджали хлопці з тероборони і казали: «Нам зброю дали, а з харчами сказали самим викручуватися. Можете допомогти?» Зараз це дико звучить, але на початку і таке було!»

В той же час Юліта тримала контакт з рідним містом і за будь-якої можливості йому допомагала: «Ясно, що був постійний зв’язок із Харковом. А там майже нічого не працювало: аптеки зачинені, магазини переважно закриті, а ті, що торгують, зачиняються вже о 15.00. А в місті — діти, літні люди. І в нас налагодився такий постійний колообіг: щось ми відправляємо до Харкова, щось навіть їде з Харкова до нас. Включали в цей колообіг інші міста: усі одне одного якось підтримували, усі гуртувалися. Багато гуманітарки приходило з-за кордону, і твоя задача була все це знайти, прийняти і розподілити. Іноді ми розвантажували все це власноруч з дівчатами. Досі згадую ту кількість коробок, які ми перетягали: з ліками, продуктами, речами першої необхідності. Зараз вже інша ситуація, у багатьох волонтерів помінялися задачі, умови і об’єми праці, у багатьох з’явилася довготривала втома. Слава Богу, ми вже не збираємо для військових харчі та смаколики, в цьому немає потреби».

Про внутрішнє вигоряння Юліта знає не з чуток. Після року активної волонтерської роботи у Полтаві вона повернулася до Харкова і захворіла: «Важко захворіла, бо я мало спала, і моє серце і нервова система були просто в такому стані, що організм сказав: «Досить, зупинись!»

З того часу вона залишила для себе таку зону відповідальності по волонтерських справах, яку реально може витягнути і яка сумісна з її творчими проєктами: «Зараз я зосереджена на допомозі військовим, організую і підтримую різні збори для них. Є кілька підрозділів і людей, яким я постійно допомагаю, зокрема, це театральні колеги, які пішли нас захищати. Зрозуміло, волонтери закривають тепер якийсь невеличкий відсоток потреб армії, усе інше дає держава, але тут є важливі нюанси. По-перше, волонтери працюють і знаходять щось потрібне швидше, ніж чиновники, а, по-друге, те, що військові отримують від держави, вони часто бережуть, бо звітувати за якусь втрату потім — собі дорожче. Якщо волонтер привіз дрон і його збили чи він загубився через реби, – що ж, значить, так вийшло. А от коли щось станеться з тими дронами, які прийшли з військової частини, то потім спробуй їх списати! І з автівками – те саме. І поки є така потреба, волонтери працюватимуть. Інша справа, що зі зборами стало набагато важче зараз. Тому постійно вигадую щось цікаве: то книжки розігрую з авторськими підписами, то картини, то якісь артефакти».

Що можна сказати про магію під час війни? У Юліти на це свій погляд: «Є речі, в які у спокійні часи ти можеш вірити або ні. А коли починаються страшні катастрофи, потрясіння, як зараз, цей шар цивілізованості нашої виявляється дуже тоненьким. І виходить, під ним щось зберігається давнє, нелогічне, не прояснене. В одному інтерв’ю в нас зайшла мова про це і раптом хтось каже: «Слухай, а от було таке, що ти тримала купол над домом?» Я кажу: «Ну, звісно, я тримала». І тут раптом всі починають говорити: «Ой, і я тримала!» «І моя мама тримала!» Я знаю купу історій від жінок, які ніколи в житті нічого не практикували, і вони всі тримали ці куполи над своїми будинками. От що це? Ніхто ж нікого нічому не вчив! Не було якогось таємного чату, де хтось би сказав: «Дівчата, від сьогодні тримаємо купол! Техніка така-то і така-то». Ні! Кожна до цього інтуїтивно якось дійшла, тобто воно десь в нас живе! І ніхто не знає, чи це спрацювало десь, чи ні. Але воно стовідсотково допомагає людям тримати себе і впоратися з тим жахливим почуттям безсилля. Це твій внутрішній захисний механізм. Хтось молиться, в цей момент, а хтось каже: «Так, стоп, я тримаю купол над собою, над своїми близькими, ми захищені!» І ось так воно точно працює».

Як вона сприймає росіян? «Вони не люди — дрібні біси. І навіть не хочеться витрачати сили і розбиратися, чи залишився там хтось нормальний: вони всі для мене – не люди» – дуже просто відповідає Юліта.

Вона каже, що волонтерство виявилося для неї абсолютно природною річчю, і зараз вона себе картає за те, що пізно прийшла до цього: «Ті роки після 2014го я зосередилася на літературі, на творчості, викладала, займалася театром, думала, що виховувати нове покоління – теж важлива справа. Це дійсно дуже важлива справа. Але в наших умовах, в нашій державі цього завжди було недостатньо. Свої права нам все одно треба було виборювати, за свою незалежність все одно треба було боротися. Ми не маємо розкоші будувати свої башти зі слонової кістки. Ми все одно маємо рано чи пізно виходити на барикади в прямому сенсі цього слова. І я шкодую, що не прийшла до волонтерства набагато раніше».

Наостанок Юліта ділиться універсальним рецептом сумлінного життя: «Прокинувся вранці – зроби щось для підтримки Сил Оборони! Зробив щось для підтримки Сил Оборони, – можеш далі займатися своїми справами!»