Наталка Маринчак

Біографія волонтера

Наталка – відома поетка, авторка багатьох поетичних збірок, неодмінна учасниця головних літературних подій України. А ще — перекладачка, радіоведуча, письменниця, волонтерка… Вона не полишила Харків в перші дні повномасштабного вторгнення і не полишає зараз.

А що таке для неї Харків? «Це чоловік середніх років, суперечливий, зі своїм світоглядом, дуже потрібний мені. У 2015 році я спробувала його покинути і почала просто фізично помирати на відстані. Для мене це місто — сукупність міфології, дуже близьких мені людей і каміння, це такий гуманізм з кам’яним обличчям, коли тобі вранці зроблять смачну каву з перекошеним від втоми лицем», – Наталка промовляє це повільно і тихо, дуже щиро.

Перший місяць війни вона майже не покидала свого невеличкого приватного будиночку, оскільки опікувалася подругою-художницею. Та отримала контузію після прильоту ракети, і Наталка прихистила її у себе. Коли подруга трохи отямилася, і Наталка стала вибиратися в місто, для неї сталося справжнє перевідкриття рідного Харкова: «Для мене це місто – як жива людина: я знаю, де в неї серце, голова, руки, ноги. І кожне руйнування сприймалося мною як поранення. Я дивилася на дома, вулиці і розуміла, що все, що я раніше ненавиділа: сірникові коробочки п’ятиповерхівок, всі ці типові забудови, – вони, як виявилось, були дуже улюблені. І все, що ти бачиш, – для тебе найдорожче, кожна щербинка тобі болить. На початку це сприймалося особливо гостро, це було потрясіння, з яким постійно треба було справлятися». Вона вважає: як людина приймає свої шрами, так і місто має навчитися прийняти їх: «Мені болить, що при відбудові в центрі не залишають маркерів пам’яті. Мені б хотілося, щоб якийсь шматок побитий залишався, нехай під захисним склом. Це те, що називається спадщина, це те, до чого мають повернутися наші нащадки. Ці шрами важливі, ми маємо з ними прожити, усвідомити їх, звикнути до них, полюбити їх, як шрами на власному тілі…»

Її волонтерство почалося з того, що їй врешті-решт доремонтували автівку, і вона почала щодня відвозити свого батька-священника, до церкви: «Храм продовжував працювати, і тато щодня вів служби, приймав парафіян з їх сповідями, проблемами, причащав, відспівував, хрестив, вінчав. Йому потрібно було кожен день бути в церкві, а транспорт не працював. Я почала відвозити його у храм, але зробити це було непросто, бо бензин був у дефіциті, на кожній заправці наливали по п’ять літрів, по десять літрів».

Майже одразу вона почала розвозити гуманітарку по віддалених районах міста, де люди через транспортний колапс опинилися відрізаними від життя: «Потрібно було відстояти всі ті шалені черги на заправках, щоб і батька відвезти, і ще дістатися до людей, які залишилися без їжі чи без чогось необхідного».

Незабаром Наталка приєдналася до хабу «Лялькова оборона», що створили у театрі ляльок, і почала розвозити допомогу вдвох з кимось з друзів, як того вимагали правила безпеки:

«Ми фасували харчі, предмети першої необхідності і доставляли тим, хто їх потребував. Зараз я вже роблю це сама, і з велетенського списку людей, котрими ми опікувалися, я залишила тих, кому можу і встигаю постійно допомагати. Це люди похилого віку, що живуть у віддалених районах, в приватному секторі: переселенці, сім’ї, де є діти або дорослі з інвалідністю, одинокі люди або подружні пари віком 80+, 90+. Я купую олію, цукор, вершкове масло, цитрусові, мед, – те, що їм потрібно, але чого вони не можуть собі дозволити. Зараз в мене приблизно тридцять людей, до яких я їжджу», – розповідає вона.

Це зараз, а у 2022-2023 роках вона відправлялася зі своєю місією майже щодня, а серед іншого разом з друзями ще і опікувалася санаторієм, де перебувало до 600 переселенців. Потім потроху у Харків стали повертатися люди, до частини її підопічних, на щастя, повернулися родичі, близькі або сусіди, переселенці знайшли собі якесь житло, роботу:

«Зараз мій список поменшав, але туди додалися мої літні сусідки, у яких дуже невеличкі пенсії, і все, що вони можуть, – це уникнути комунальних боргів і купляти собі якісь ліки. Під жодні пільги вони не підпадають, ніхто ними не опікується. І коли ти купив їм щось, що їм справді потрібно, приїхав, запитав, як у них справи, вони просто плачуть, бо це для них – потрясіння. Ти для них – «стабільна» людина, яка приїздить кожного місяця, і вони розраховують на тебе, сподіваються. Тому, коли в мене немає, за що купити їм якісь харчі, я просто вигрібаю свій холодильник і все одно щось везу. Бо знаю, що я собі знайду те, що мені потрібно, а вони — ні», – ділиться Наталка.

«Мені здається, що кожна людина, окрім свого призначення, має ще й якесь служіння. Для мене волонтерство — щось на кшталт цього. Мені і самій воно потрібно, бо для мене ці люди – ті, з кого складається моє місто. А я дуже хочу, щоб місто жило, і щоб вони теж жили, щоб раділи. Мені приємно бачити, коли вони замість того, щоб плакати і жалітися, починають усміхатися і щось робити. Наприклад, не чекати, коли прийде двірник, а прибрати своє подвір’я самотужки. Потім вони бачать, як до справи підключаються інші люди, і це їх надихає ще більше», – розмірковує Наталка.

На її переконання, Харків тримається і завдяки військовим, і завдяки тим, хто тут живе: «Кожен, хто залишається в місті, так чи інакше, працює на те, щоби Харків був. Бо якщо цієї людини тут не буде, то й міста не буде. А я добре знаю, як це, коли у величезному міському просторі залишається триста тисяч людей, і відчуття від цього міста пам’ятаю. Як людина, що хоче продовжувати тут жити, розумію: воно має бути насичено абсолютно різними людьми. От я зараз вимушена дізнаватися, хто живе поруч зі мною. А поруч з одного боку – типовий «ждун», з іншого боку – підлітка, яка чомусь обирає слухати російський реп, навпроти – мати двох синів, один з яких вже полеглий, а інший воює. За моїм будинком – жінка, в якій без вісті пропав син. Неподалік — переселенці. І ось цей коктейль, а це я не виходжу за рамки своєї вулиці, – це і є Харків. Дуже складний організм, але він не втрачає свого гуманізму з суворим обличчям. Гуманізму і самоорганізації. Бо ми самі виходимо прибирати вулиці, і ми всі дуже натхненно працюємо над тим, щоб Харків був».

Росія для неї – абсолютне зло: «Нелюдське, чорне зло, якому треба дати відсіч. І в мене це не сьогоднішнє сприйняття, я її так сприймаю з дитинства. В вісім років я усвідомила, що мої діди і прабаби мали свої хати, в них були городи, в них були коні, кози, кури… А я граюся пластмасовими кубиками в трикімнатній квартирі і мені нема до кого поїхати влітку у село. А нема до кого поїхати тому, що та величезна державна машина перелопатила все моє коріння. І це відчуття відірваності переслідує потім все життя. Я повернулася до коріння, коли підсвідомо, через якісь абсолютно містичні речі, купила собі хату на тій землі, де буквально поруч лежать всі мої предки по жіночій лінії. І на початку повномасштабного вторгнення буквально фізично відчувала їхню допомогу: коли молилася, щоб той літак наді мною не скинув свою бомбу на нас». Вона усміхається, згадуючи до слова відомий мем про харківське море: «Є люди, які відчувають присутність моря в Харкові, аж до запаху і звуку. Можливо, це якесь прадавнє море з нами говорить. Так от, дуже хочеться, щоб це прадавнє море проявилося, розкинувшись з того боку кордону».

Багато хто, хто волів би весь той простір залити бетоном, скаже, що це гарна, гуманна мрія.