Марина Собко

Біографія волонтера

Марина — фітнес-тренерка, чотириразова чемпіонка України з кікбоксингу, фіналістка Кубку світу з фітнесу, має дві вищі освіти, створила Sobko family fitness studio, яка, не дивлячись на близькі «прильоти», продовжує працювати і під час війни. Марина так ставиться до своєї роботи, що її клієнти часто стають її друзями, і свій вільний час вони всі разом використовують для різноманітних волонтерських активностей.

Але спочатку вона поїхала з міста і згадує про це так: «Повномасштабне вторгнення ми, можна сказати, спостерігали наживо. Ми живемо на дев’ятому поверсі в районі аеропорту, і з нашого вікна видно Чугуїв. Тож ми не тільки чули, але й бачили ті вибухи. Перший день ми з чоловіком і двома котами провели у гаражі, де є оглядова яма і невеличкий підвал. Потім перебували у друзів, а коли стався «приліт» в будівлю обласної адміністрації, на кілька місяців переїхали до родичів у Краснокутський район. Відремонтували там будиночок, поставили бойлер, зробили ванну кімнату, санвузол, переклали піч. Потім ми повернулися до Харкова, а тим будинком зараз користуються військові: коли до них приїздять їхні дружини, сім’ї, вони можуть кілька днів там комфортно перепочити. Як-ніяк, це теж наша подяка хлопцям, які нас боронять».

Марина народилася у Вовчанську: «Там був будинок моїх батьків, моя школа, кафе, де ми відзначали випускний, вулиці, де ми зустрічалися з друзями, дім моєї бабусі, де, я пам’ятаю, вона пекла пиріжки. Зараз всього цього немає: не залишилося нічого. Мої близькі, мої родичі вісім місяців були в окупації. Дякувати Богу, зараз вони всі вже виїхали звідти».

І саме з Вовчанськом пов’язана історія її входження у волонтерство. Містична для неї історія. Починалася осінь 2022-го, її рідне місто і рідні люди перебували під окупацією: «У якийсь момент в мене з’явилася потреба віддати щось від себе, буквально фізично. Але оскільки я важу 45 кілограмів, мені не дозволяють здавати кров: це можна робити людям з вагою не менше 50 кілограмів. І тоді я відрізала свою довгу косу, продала її і на ті гроші купила два комплекти зимового одягу для хлопців з ЗСУ. Це все сталося 10 вересня. В той день я перерахувала гроші у благодійний фонд. А вже наступного дня, 11 вересня, звільнили мій Вовчанськ, і мої родичі змогли виїхати. Зрозуміло, що дякувати за це ми повинні нашим воїнам. Але для мене це був такий знак, що якась дівоча магія існує, бо коси, волосся — це ж магічна історія».

Марина вірить в такі речі: «Я вважаю, що наша віра дійсно береже нас. Я чула таке від інших жінок, і роблю це сама: кожний вечір подумки створюю захисний купол над домом, над Харковом і вірю, що зі мною, з моїми рідними буде все гаразд. Кожний захищається так, як може: хтось молиться, хтось будує такий образ купола… Я відчуваю, що це діє і допомагає не впасти у відчай. Зрештою, подивіться: ми тримаємося вже чотири роки. Хіба це не диво?»

У волонтерську діяльність вона втягувалася поступово: «В мене працювала тренерка Даша, яка плела захисні сітки і виготовляла окопні свічки. Але за кілька місяців вона з дитиною виїхала і просто передала мені свої справи. І ми почали збиратися по суботах у нашій фітнес-студії з тренерами, спортсменами, з людьми, які в нас тренуються, з їхніми дітьми і робити ці свічки. Ми написали пост, що нам потрібні банки, люди почали їх приносити і швидко з’являлася просто купа тих банок. Знайшли картон, звернулися до знайомого, що працював у типографії, щоб він нам рівно й гарно його порізав. Хтось задонатив на парафін. І ми почали збиратися й робити ті окопні свічки. Бувало, що за один день ми виготовляли їх тисячу».

Крім цього їхня студія постійно підтримує військовий шпиталь: «Там є потреба у постільній білизні, в миючих засобах, в чоловічих сорочках, футболках, шкарпетках, в спеціальній одежі, зручній для поранених, і таке інше. Ми допомагаємо регулярно. Кожен місяць ми кидаємо клич серед наших тренерів і відвідувачів: хтось донатить гроші, хтось приносить речі. Це наша вже усталена практика».

В якийсь момент Марині стало зрозуміло, що треба допомагати і тим, хто допомагає, тобто самим волонтерам. Бо за час війни багато хто з них вигорав, потребував відновлення. «Я відкрила пільгову фітнес-групу саме для них: за дуже помірну оплату вони два рази на тиждень приходять і займаються з нашим тренером. Психічний і фізичний стан сильно пов’язані між собою. І у нас люди знімають свій психологічний стрес через фізичні навантаження, позбуваються постійної втоми, і це допомагає їм активно жити далі. Я наочно бачу, як це працює: деякі займаються у нас більше року, і вони у хорошій формі і в нормальному емоційному стані».

Окрім спорту, в неї є ще одна любов — тварини. На цьому напрямку вона — комунікатор: постійно комусь допомагає, репостить інформацію в своїх соцмережах, особисто вирішує якісь проблеми, пов’язані з домашніми улюбленцями, шукає нових власників для собак і кішок, що втратили дім і своїх власників.

При тому Марина не полишає ані бізнес, ані власні заняття. Нещодавно вона з’їздила в Італію, стала там чемпіонкою з бодибілдингу, нагадала українським прапором про ситуацію в нашій країні і повернулася: «Я хочу, щоб люди в світі знали, що навіть під час війни ми можемо тренуватися, готуватися до змагань, перемагати у спорті, працювати, займатися волонтерською діяльністю, сплачувати податки, брати гранти».

Не дивлячись на багаторічні заняття силовими єдиноборствами, вона не сприймає агресію в будь-якому вигляді. І на питання, як ставиться зараз до росіян, відповідає: «Я їх не розумію. Я вважаю, що потрібно вкладати зусилля в своє життя, намагатися його покращити, постійно розвиватися, а не витрачати сили і кошти на руйнування життя інших людей. В них свої величезні території, яким вони не можуть дати ладу. І при тому їм чомусь потрібно щось наше. Вибачте, можливо, це звучить наївно, але це дійсно не вкладається в моїй голові. Мене завжди вчили, і це частина мого світогляду: силу можна використовувати тільки для захисту».

Вона мріє про те, щоб війна зупинилася просто зараз, і щоб усе закінчилося справедливо для України.

«Хочеться, щоб наші захисники якнайшвидше опинилися вдома, щоб наші землі повернулися до складу України, і щоб ми знову могли жити нормальним життям, займатися своїми справами, мріяти, будувати, подорожувати», – каже Марина.

Напевно, це мрія всіх українців, а мрії існують для того, щоб збуватися.