Марія Волкова

Біографія волонтера

Марія закохана в коней, і під час війни ця любов вилилися у цілу програму психологічної реабілітації військових — іповенцію.

Але починалося все з геть інших речей.

«Якщо відверто, війна для мене сталася саме у 2022 році. Звісно, що я знала про АТО, в мене були друзі, які пішли тоді воювати, але все це було далеко. А в лютому почалося жахливо: я вперше залишила своїх доньок у Харкові і поїхала на свій день народження у відпустку до Карпат. І 24 лютого я щосили летіла додому в той час, коли всі їхали в протилежний бік. Це була страшна подорож: весь цей час я була на зв’язку з доньками, було незрозуміло, що коїться в Харкові, бо все постійно змінювалося. Після тієї розлуки я вже не переживала такого страху. А трохи заспокоїлася лише коли зустрілася з дітьми і вивезла їх у село під Харковом. Але місто трималося і я відчула, що не хочу нікуди їхати, що я залишуся тут, бо можу чимось допомогти», – згадує Марія.

Її бізнес — продаж вінтажних речей з України по всьому світу. І за кілька днів після повномасштабного вторгнення вона виставила на американській платформі, з якою співпрацювала, малюнок серця в кольорах українського прапору, і поставила ціну — 5 доларів, запропонувавши робити символічні покупки і таким чином донатити гроші на допомогу нашим військовим і цивільним.

«Ми не очікували чогось надзвичайного, але я побачила, що хтось купує ті віртуальні сердечки. І потім мені запропонували зробити малюнок, ціна під якими була б 500 доларів. Ми зробили, і їх теж почали купувати. Таким чином, за перші два-три місяці ми зібрали понад 30 тисяч доларів, на які робили закупки для військових і для найбільш незахищених цивільних. Трохи згодом, коли в Харкові з’явилися міжнародні фонди, які опікувалися цивільними, ми зосередилися на допомозі ЗСУ. В перші місяці ми купували і везли на фронт усе: каски, плити, їжу, – буквально всього не вистачало. Але по мірі того, як забезпечення армії налагоджувалося, змінився і наш напрямок: тепер ми збираємо на автівки, реби, старлінки, генератори», – розповідає вона.

А вже наприкінці 2022 року Марія зайнялася програмою психологічної реабілітації для військових, і на сьогодні це для неї ключовий напрямок діяльності: «Почалося це досить просто – в мене є кінь, точніше, кобила, чудова дівчинка з характером. Майже рік я не мала ані сил, ані часу провідати її. І от настав момент, коли я була виснажена вщент, ресурс скінчився, я все залишила і поїхала до своєї конячки. Я провела з нею дві години, не їздила верхи, просто повела її в поле, попасла, почистила, погодувала. І коли вийшла нарешті зі стайні і сіла в машину, то зрозуміла, що вперше з початку повномасштабного вторгнення я почуваюся інакше: можу дихати, якось думки зібралися. І тієї ж миті зрозуміла: коли це допомогло мені, то й іншим людям буде корисно! Одразу повернулася до стайні, і ми почали обговорювати, що можна зробити для реабілітації військових. За кілька місяців ми все розпланували, і вже навесні 2023 року зробили перші тестові виїзди з військовими. Буквально з першого разу стало зрозуміло: це те, що треба! Подалися на грант – отримали фінансування, і вже за 2023 рік зробили більше 50-ти виїздів. А далі почали працювати з військовим шпиталем, вийшли на психологічні групи кількох бригад ЗСУ».

Ця практика націлена не на фізичне, а саме на психологічне відновлення людини, яка спілкується з конем один на один. Марія пояснює: «Це працює буквально як магія, бо кінь зчитує психологічний стан людини, що поруч, і, щоб спілкуватися з ним, треба розслабитися і зосередитися на тому, що діється у моменті зараз, навчитися подавати відповідні знаки, щоб тварина розуміла тебе, тоді відбувається справжній контакт. І усе це дозволяє переключитися, позбутися стресу. Людина починає інакше дихати, в неї з’являється інша міміка, тіло розслабляється, буквально сповільнюється серцебиття. Таке спілкування може тривати від чотирьох до п’яти годин».

Через програму такої психологічної реабілітації пройшло вже більше тисячі людей, але це «крапля в морі», каже Марія, і тому зараз вона розшукує однодумців в інших регіонах: «Звісно, хочеться щоб подібні програми працювали скрізь, бо це надзвичайно корисно, а нас самих просто не вистачить на усіх, кому це потрібно. Тож, ми знаходимо контакти зацікавлених людей, розповідаємо про свій досвід, дивимося, що і як можна адаптувати під умови інших стаєнь».

І ще Марія зізнається у любові до Харкова: «Це моє місто, от прямо моє-моє, моя фортеця. Для мене завжди було важливо, що тут моє середовище, моя «бульбашка». Коли у 2022 році ця «бульбашка» на 90% виїхала, це був складний досвід, бо я залишилася тут майже сама. Але саме тоді відчула, що це місто фізично мені потрібне, саме ця географічна локація. І тоді з’явилися нові друзі, нові зв’язки і відчуття, що Харків залишається моїм домом».