Лариса Смецкова

Біографія волонтера

Лариса жартома каже, що війна зробила її схибленою на волонтерстві. Вона мала міцний бізнес: займалася розробкою та пошиттям верхнього жіночого одягу під власним брендом Lari, брала участь у всіх основних фешн-подіях України. А в 2022 році розпродала обладнання цеху з молотка, створила власний благодійний фонд і пішла у волонтерську діяльність.

«Я була з тих, хто до останнього сміявся над приготуваннями до війни, я не вірила і вважала, що російська агресія просто неможлива. І ми виявилися зовсім не готовими: не було не тільки звичайної їжі, не було корму для собак, навіть запасу сигарет. А вже в перші дні в нашому приватному домі, де є міцне підвальне приміщення, зібралася наша велика родина: 9 людей і 2 собаки. Але коли чоловік запропонував мені поїхати з міста, я сказала: «В мене таке відчуття, що поки ми тут, з нашим домом нічого не станеться, але як тільки ми звідси вийдемо, тут все рухне». Це було не тільки про наш будинок, але про все навколо, про наше місто. І ми нікуди не поїхали. За кілька днів ми вже бачили БТРи на Нових будинках, в приватному секторі стояли військові. Ми почали їх годувати, одягати… Напевно ніколи не забуду ту картину: один з молодих хлопців стояв у джинсах, роликових наколінниках і спортивному шоломі. Лижна куртка, автомат… А це ж був лютий місяць: мокрий сніг, мороз! Ми його тоді одягли в тепле як могли. І вся вулиця, всі мешканці, хто не поїхав, почали виносити їжу, чай… А я людина дієва, я вже відчувала той свербіж, що треба робити щось значне. І якраз через дочку дізналася, що відривається гуманітарний хаб, і вони шукають людей: швидко списалася і вже наступного дня була там. А потім і чоловіка втягнула: він медик і дуже допомагав швидко сортувати медичні вантажі. Нам допомагав і наш п’ятнадцятирічний син», – згадує ті дні Лариса.

Від початку вони були зорієнтовані на допомогу цивільним і опікувалися тими, хто переховувався на 3х станціях метро. На кожній з них в той момент перебувало по 500-700 людей. І головне — вони доставляли те, що потрібно безпосередньо людям, передавали це з рук в руки, багато колесили по спальних районах: Нові Будинки, Олексіївка. З тої пори в неї залишилися десять родин, якими вона і досі опікується: це ті, хто потребує особливої уваги через інвалідність, вік чи захворювання. Коли потік допомоги з-за кордону став потроху вщухати, вона створила власний благодійний фонд, назвавши його іменем слов’янської богині життя – «Живана».

Зараз головний фокус її роботи — допомога військовим:

«Ми дуже багато спілкуємося з нашими хлопцями і дівчатами, регулярно їздимо до них і закриваємо купу різних запитів. Буквально на днях, наприклад, Третя танкова отримала від нас обладнання і ліків на 70 000 гривень, і я це організувала за три дні. Перед тим ми купили для 225 бригади чергову автівку. А перед тим для медичної роти «Чорний лебідь» пригнали новеньку «швидку» Volvo, повністю упаковану медичним обладнанням: з носилками, з дефібриляторами, з усім на світі. Цивільних теж не забуваємо: в нас налагодився гарний контакт з деокупованим Великим Бурлуком: з ними до нас ніхто з волонтерів не працював, а ми там створили хаб, підписали меморандум про співпрацю з місцевою владою, допомогли там облаштувати лікарню, взяли під опіку багатодітні сім’ї. Підключили свої контакти і вже через інші фонди почали затягувати туди гуманітарку…»

Чому вона все це робить? Лариса відповідає швидко і гаряче, видно, що вона давно розмірковує про це: «Я для себе вважаю, що роблю зараз найголовніше. І відчуваю, що завдяки цьому я живу, що я не вмерла, я не здалася і не прогнулася. Завдяки цій діяльності я дихаю на повні груди. І я неймовірно щаслива. Коли виконую якийсь запит, особливо складного — це надзвичайне задоволення. Мені Бог дав такі організаційні здібності, і дійсно дуже корисна в плані допомоги. І це дуже непроста робота, особливо коли в тебе немає грошей. І тоді найважче — шукати їх, комунікувати, сидіти в телефоні, в соцмережах… Мені легше з’їздити на фронт, проїхати 1000 км в один бік, повернутися, завантажитися, і ще раз поїхати, ніж оце цілодобово сидіти в телефоні».

На її думку, найцінніше надбання цієї війни – люди: «Саме завдяки тим, хто каже про себе «я не волонтер», саме завдяки ним ми маємо неймовірну кількість маскувальних сіток, енергетичних батончиків, донатів на великі і вартісні запити! Саме завдяки ним ми закриваємо всі потреби!»

Яка в неї мрія?

«Я хочу, щоб закінчилась війна, і я хочу перемоги. Я мрію про самодостатню українську державу. Вважаю, що ми досить довго і незаслужено прогиналися перед усіма. І зараз ця боротьба для мене — це боротьба саме за незалежність і боротьба за наш вільний дух. Я вважаю, що саме після цих подій люди по всьому світі знатимуть про нас. Дуже-дуже висока ціна, дуже багато хлопців і дівчат загинуло, і продовжують гинути щодня… Але вірю, що тепер ми точно станемо самодостатньою одиницею на мапі землі» – твердо каже вона