Інна Ачкасова

Біографія волонтера

Інна разом зі своїми друзями має безпосереднє відношення до кількох вже легендарних волонтерських ініціатив, таких як «Станція «Харків», що запрацювала у 2014 році, АКЦентр або «Олені Святого Миколая», які 9 сезонів поспіль збирають і привозять подарунки і свята дітям, що постраждали від війни. Тож її волонтерський стаж нараховує більше 10 років. І їхня команда, яка об’єдналася в ГО «Українські рубежі», — одна з небагатьох, що готувалася до повномасштабного вторгнення. І не лише морально…

«На момент початку повномасштабного вторгнення в нас вже було договорено про величезне приміщення, яке послужило перевальним пунктом для багатьох переселенців: ми знайшли в Світловодську старий і занедбаний будинок відпочинку, який залишився ще з радянських часів. Польський фонд міжнародної допомоги (PCPM) нас підтримував, і ми потроху приводили санаторій до ладу і одночасно привозили туди людей з Харківської і Сумської областей, де були сильні обстріли. В нас працювала гаряча лінія і були створені мобільні групи, які допомагали людям евакуюватися з небезпечних територій. Місцева церква допомагала годувати їх усіх, мешканці міста приносили одяг і взуття. І, коли людей набиралося кілька десятків, жінок і дітей прямими рейсами вивозили до Польщі і передавали тамошнім волонтерам», — розповідає Інна.

Сама ж вона через особисті справи затрималася у Харкові, разом з подругами почала плести сітки: «Поступово наш дім перетворився на хаб, куди привозили допомогу, ми її фасували, передавали військовим і цивільним. Так ми працювали на самому початку війни». Коли окупували Ізюм, Інна також виїхала і приєдналася до роботи у Світловодську.

Але для них дійсно все почалося набагато раніше: «Те, що в нас іде війна, ми відчули ще у травні 2014 року. Біженці зі Слов’янська і Краматорська опинилися у Харкові з дітьми, хтось у капцях, у домашніх халатах, дехто навіть без документів: люди просто не встигли захопити якісь речі, вони буквально під обстрілом стрибали у автівки і виїжджали. А держава в той час виявилася абсолютно неготовою до таких подій. І ми зібралися з друзями, нас було 10-15 осіб, і якось між собою почали розмовляти, чим можна допомогти, що ми можемо зробити. На зустріч прийшли знайомі психологи, які готові були безкоштовно працювати з людьми у кризовому стані. Одна з нас надала невеличке приміщення своєї організації, інша дала телефон гарячої лінії, — і так почалася історія «Станції Харків» і нашого волонтерства. При вході у нас висів прапор України, що одразу знімало питання, на чиєму ми боці. А люди приїжджали різні. Були такі, що хотіли побільше урвати собі, були ті, хто приєднувався до нас і одразу починав волонтерити. Хтось скаржився на владу, хтось плакав, побачивши прапор України і відчувши себе вдома».

«Станція Харків» збирала і роздавала речі, пакувала і розподіляла продуктові набори, ставила на облік і допомагала знайти роботу. І якщо на початку до них зверталися 2-3 родини на день, то за пару тижнів вже стояла величезна черга і вони фіксували протягом дня до 50 звернень. Тоді їм стало очевидно, що потрібно розширятися. Вони знайшли більше приміщення, створили благодійний фонд, почали працювати з великими міжнародними організаціями. Із «станції» виросли нові проєкти, такі як Адаптаційно-культурний центр (АКЦентр), що займався адаптацією біженців до місцевих громад і відкрився одразу в Харкові, Святогірську і Ізюмі. А потім вони запустили щорічну ініціативу «Олені Святого Миколая», яка працює і досі.

Ідея була підтримати дітей, які живуть поруч із лінією фронту, з Луганської, Донецької областей: «Діти пишуть листи Святому Миколаю зі своїми історіями, мріями, побажаннями. Сотні дітей з десятків населених пунктів. А ми намагаємося якось ті «замовлення» виконати: пишемо у фейсбуці про бажання дітей, і різні люди відгукуються, присилають від себе подарунки для якоїсь дитини. Ми все це збираємо, докупаємо те, чого не вистачає і їдемо з подарунками. І кожна поїздка перетворюється на справжнє інтерактивне свято для дітей: з іграми, мильними бульбашками, виставами, різними невеличкими атракціонами. «Олені» — це купа неймовірних історій про допомогу і підтримку, і ми вже багато років самі себе відчуваємо ельфами, що творять дива!»