Мирослава Пузанова

Біографія волонтера

Мирослава Пузанова намагається дати трохи більше щастя дітям, особливо тим, хто живе у прифронтових районах куди регулярно «прилітає». Вона регулярно виїжджає на деокуповані території, на Харківщину та Донеччину, проводить для дітлахів різноманітні майстер-класи, музичні зайняття, арт-терапію, привозить вистави, лекції, фахівців різного напрямку…

З початком війни вона виїхала з України, але довго перебувати за кордоном не змогла і повернулася в День Незалежності, з якого і пішов новий відлік її життя.

«24-го лютого – це був ступор, перші кілька днів я просто не могла рухатися, буквально перебувала у стані шоку. Тому через три дні взяла дітей, і ми поїхали закордон. Сім днів за кермом… Півроку ми провели там, але ці півроку стали для мене тортурами. Я не відчувала зв’язку з тим місцем, тіло увімкнуло супротив, стан здоров’я став погіршуватися. Я зрозуміла, що мені треба туди, де моя рідна земля, тому що я втрачаю коріння, я зрозуміла, що не можу бути без родини і без дому. Ми повернулися 24 серпня 2022 року, це дата була важливою для мене і символічною. І скоро через розуміння того, що я хочу бути корисною, бути в моменті, почалося моє волонтерство. Усе, що накопичувалось за ті півроку, воно виплеснулося тут, уся любов і тепло», – ділиться Мирослава.

Поступово вона сконцентрувалася на виїздах до деокупованих територій, де люди особливо потребували уваги: «Для мене волонтерство — це про «бути поруч». Людям, які пережили усі жахіття війни, які залишалися в окупації, було дуже важливо відчути, що вони потрібні, що про них не забули. І коли ми приїжджали і привозили те, що було у запитах, ми стикалися з тим, що людям потрібні не тільки якісь речі, але й обійми, спілкування, це було надважливо. І головне, ми бачили: у людей з’являється бажання будувати своє життя знову, краще, ніж було».

Що може шалено вмотивована людина? Шалено вмотивувати інших! Мирослава каже: «Ми їздили по Харківській і Донецькій областях, наїздили вже більше 100 тисяч кілометрів, відвідували по три-чотири села на день, і це було з п’ятої ранку до десятої години вечора. І в тебе лише одне бажання — встигнути, бо ти не знаєш, як далі будуть розгортатися події. Треба встигнути щось їм дати, замотивувати, підняти громаду, треба їм нагадати, що вони вміли до війни, щоб вони активізувалися, повірили у свої сили. Щоб і потім, коли ми поїдемо, вони і далі працювали з дітьми. І таким чином, громади просто прокидалися, і, коли ми приїжджали знов, то бачили, що це працює».

Вона обрала для себе роботу з дітьми, бо в самої — двоє синів, їй це було найближче. Але під час кожного виїзду її маленька команда встигала охопити і батьків: поки діти займалися мистецькими вправами: писали есе, танцювали, малювали, грали на музичних інструментах, отримували театральні майстер-класи, – з батьками працювали психологи. Все задля того, щоб і батьки, і діти були на одній хвилі.

«Ми запитували, чого хотіли б самі діти, і планували для них відповідні заняття. Усі їхні «хочу» ми старалися, по мірі наших можливостей, задовольнити. І потім діти створювали такі невеличкі спільноти за інтересом і продовжували займатися тим, що їм подобається, розвивалися. Згодом їм було цікаво показати нам, що вони вже вміють, це дуже нас тішило. Зрозуміло, були різні випадки: окупація по-різному впливає на стан дітей, але загалом наша аудиторія дуже активна, і це щоразу приємно дивує», – розповідає Мирослава.

Її команда — зазвичай кілька людей, що їдуть однією автівкою: музиканти, психологи, актори інші помічники. Вони щоденно ризикують, бо їздять переважно по тих місцях, куди регулярно «прилітає», та і загалом ця діяльність фізично виснажлива. Чому вони це роблять? Мирослава на мить замислюється: «Особисто мене це робить щасливою, бо завдяки волонтерству, я відчуваю справжнє життя. Люди зустрічають нас і кажуть: «Ми думали, до нас ніхто не приїде!» І ти дивишся в їхні очі, взаємодієш з ними, а потім бачиш результат, і це додає сил і бажання продовжувати».

Чому все ж таки аж настільки тягнуло до свого коріння, до рідного міста? «Харків – це мій дім, і його не можна ні з чим порівняти. Я його дійсно дуже люблю, і для мене він абсолютно відрізняється від інших міст. Навіть зараз, під час війни, тут я почуваюся максимально захищеною. Коли я повернулася сюди в серпні 2022 року, я була вражена тим, скільки в нас відбувається культурних заходів. Я скрізь ходила і просто живилася цим. Це місто, мабуть, моя споріднена душа: тут я відчуваю себе більш ресурсною, замотивованою щось робити, тут і дихається інакше, ніж у інших містах, і сам простір відчуваєш інакше», – відверто ділиться Мирослава.

Зараз вона волонтерка громадської організації «Доброчинець» всі учасники якої, за її словами, — «близькі друзі, майже родина». Разом вони роблять багато різноманітних проєктів: для військових, дітей, ВПО. А її власна родина? Чоловік Мирослави підтримує її у всіх ініціативах, а діти, хоч іноді трохи ревнують до всіх цих нескінченних справ, вже і самі допомагають їй в багатьох проєктах.

Вона мріє про те, щоб українські діти залишили у минулому досвід, який отримують зараз, щоб забули і ніколи не згадували цей жах війни: «Вони молодці, більше беруть добра, ніж зла, їхні очі говорять про це. Вони справляться, вони маленькі, але сильні». Мирослава впевнена, що ці діти побудують ту Україну, яку вона уявляє: прогресивну, квітучу, стійку, де люди вміють любити і підтримувати одне одного. Нехай всі її мрії здійсняться!