Ольга Клейтман

Біографія волонтера

Всі харків’яни люблять Саржин Яр, але не всі знають, що авторкою його сучасного обличчя є Ольга Клейтман, точніше її архітектурне бюро SBM Studio. Ця компанія відома своїми креативними розробками, регулярно отримує нагороди на національних і міжнародних виставках, добре відома в архітектурному світі України і Європи. А Ольга під час війни раптом зайнялася допомогою… маломобільним літнім людям.

Про початок повномасштабного вторгнення вона дізналася в Колумбії: «У мене була запланована архітектурна подорож, і тільки ми приземлилися у Боготі, як я прочитала, що почалася війна. Одразу побігла до каси і за якісь дурні гроші купила останній квиток назад».

Швидко повернувшись до Харкова, одразу кинулася допомагати військовим: «Ми розуміли, що частина хлопців просто вийшли з дому у чому були і приєдналися до захисників. Вони не мали ані форми, ані спорядження. Ми їм готували, привозили якусь їжу. А у багатьох не було навіть шоломів. Хороша каска — це 400 євро, але ж треба не тільки гроші зібрати, але потім ще знайти, де купити, потім привезти… Тоді я зробила фото поголеної голови і написала пост із запитанням: «Де їхні шоломи?» На мене тиснули, щоб я його прибрала, але тим не менш проблему розглянули і почали вирішувати: вже за тиждень ми отримали першу сотню касок, а потім ще більше. Тобто вони десь були, а хлопці стояли не передовій з непокритими головами».

В цій історії — вся Ольга. Вона ніколи не боїться сказати правду і готова шалено битися, коли бачить щось несправедливе або неправильне. Напевно, за це її не люблять у владі, але поважають колеги і журналісти. Розмірковуючи про суть волонтерства, вона каже: «Наша задача – не тільки збирати кошти, але й працювати з владою, вирішуючи гострі питання. Волонтери потрібні для того, щоб знаходити швидке рішення, бо держава завжди діє надто повільно, але потім держава все одно має включитися. І зрештою, багато чого вдалося вирішити таким чином: зараз, наприклад, ми вже не займаємося тими питаннями, які були актуальні на початку – харчуванням або амуніцією».

Згодом стало зрозуміло, що не тільки військові потребують допомоги: «Про цивільних теж треба було дбати, бо соціальні робітники поїхали, місто було порожнім, більшість аптек позачинялися, їжу продавали лише в кількох магазинах, і лише до 15 години». І вона з командою натрапила на велику проблему — одиноких літніх людей. У Ольги є подруга, яка не має обох ніг, і залишилася у шістнадцятиповерховому будинку сама: «Звісно, ми привозили їй їжу, спілкувалися, але на десятий день війни вона сказала: «Слухайте, а з соціальних служб мені ще досі ніхто не зателефонував. Добре, що в мене є ви, але як зараз інші інваліди?» І тоді ми зрозуміли, наскільки це серйозна і масштабна проблема. Багато літніх людей залишилися у зачинених квартирах, сам на сам зі своїми проблемами. Тоді ми звернулися до влади Харкова, попросили надати нам списки тих, хто потребує першочергової підтримки. Але нам відмовили, мовляв, це закрита інформація. І ми почали самотужки, через знайомих, шукати таких людей, і врешті, в нас було «на обліку» 270 людей, яких ми підтримували».

Але в її команді – приблизно тридцять волонтерів, і швидко стало зрозуміло, що вони фізично не в змозі забезпечити всіх цих людей повноцінним доглядом. У цього виклику було рішення – зібрати найбільш безпомічних в одному місці.

«Було дуже страшно взяти на себе таку відповідальність, але ми наважилися. Зняли гуртожиток і звезли туди тих, хто потребував постійної опіки. На початку це були не дуже комфортні умови, м’яко кажучи. Ми власноруч відмивали ті кімнати, якось це все влаштовували, намагаючись зробити побут і догляд більш зручними. Але потроху-потроху все налагодилося. Первинною задачею було створити колектив, в якому люди будуть з щирою увагою ставитися до мешканців гуртожитку. Майже всі ті люди народилися у роки Другої Світової, або одразу після неї, все життя важко працювали, і коли ти дивишся на них, розумієш, що вони заслуговують на нормальне життя, чуйний догляд. І це відповідальність нашого покоління – влаштувати їм людські умови», – ось так про своє рішення розказує Ольга.

Вона згадує тих, хто долучився до цієї справи, і її обличчя світлішає: «Мені дуже приємно, що поруч встали багато чудових людей. Мої друзі, коли дізнавалися, що ми робимо, допомагали, хто чим міг. З’явилися дівчата, які почали в нас працювати, і деякі досі з нами, поступово підтягувалися нові і нові люди. Хтось привозив їжу, хтось влаштовував клоунські вистави… Є перукарка, яка приходить і робить всім стрижки. Є лікарі, які приїжджають, консультують».

На оголошення, які вони дали за кордоном, відгукнулися волонтери з різних країн. Хтось їде до них на кілька тижнів, хтось на півроку. Приїздять звідусіль, навіть з таких країн, як Нова Зеландія і Австралія. Реабілітолог з Каліфорнії залишив роботу вдома і тепер працює тут.

Ольга продовжує дякувати: «Англійці дуже допомагають, постійно купують їжу, слідкують, щоб були свіжі фрукти, овочі. Шотландці подарували автомобіль, і у нас тепер дві машини. Першу ми купили за допомогою друзів, які на фейсбуці назбирали грошей, щоб ми могли перевозити лежачих. Друга автівка ще додає мобільності: можемо возити бажаючих у ботанічний сад, зоопарк, на концерти, в театр».

Вони створили громадську організацію «Крізь війну» і зареєструвала її на одній з благодійних платформ в США: «Такі внески нам дуже допомагають. Хоч це і не стабільні гроші, але вони суттєво підтримують, бо в нас завжди проблема із зарплатнею нашим працівникам, а це важкий труд. Якщо благодійних грошей не вистачає, я докладаю свої: мій чоловік – підприємець, він підтримує мене, тому час від часу я можу це робити. Звісно, ми подаємося і на різні гранти, в результаті зробили, наприклад, підйомник на другий поверх, деякі ремонти, та багато чого!»

Одна з недавніх ідей – створити більш рідну для мешканців атмосферу навколо гуртожитку. Оскільки більшість з них народилася у селі, у дворі розбили город, клумбу, зробили маленький штучний ставок, завели качок, гусей, курей, собак: «Ці звуки і запахи їхнього дитинства роблять їх перебування в гуртожитку психологічно комфортнішим. Ми постійно щось покращуємо, і люди бачать зміни, їм це подобається, підіймає настрій». Загалом тут перебуває близько 60 людей, половина з яких – лежачі. Тепер вже не тільки з Харкова, але і з Вовчанська, Куп’янська, інших міст області.

Останнім часом вона багато думає про Харків і його майбутнє. Тільки рідне місто вона зараз сприймає радше як хвору дитину, яку треба підтримати. У Ольги — четверо дітей, вона знає, про що каже: «За час війни з’явилося відчуття, що це реально твоє місто, ти за нього відповідаєш. І Харків на очах одужує, він дуже змінився в кращий бік, став сильнішим. В мене іноді мурахи йдуть від того, наскільки культурно це сильне місто, наскільки в нього великий потенціал. А ми, його мешканці, зараз знаходимося в першому ряду в партері світової історії. Можливо, хтось цього не усвідомлює, але ми всі це точно відчуваємо!»