Наталя Мей

Біографія волонтера

Наталя — дуже віддана людина. Заради репетицій в улюбленому театрі, вона могла роками кілька разів на тиждень їздити через все місто: зі своєї Рогані на Жуки, а потім — знову повертатися на Рогань. Або забрати до себе у Харків собаку, яку підібрала десь на Волині. Або рік терпеливо виходжувати пса, врятованого бійцями. Вона з тих волонтерок, які беруть і роблять щось власними руками, і ця праця повністю змінила її життя: завдяки їй вона зустріла своє кохання.

«Спершу, коли почалося повномасштабне вторгнення, я не збиралася нікуди їхати, але, потім армія тих покидьків була вже за сім кілометрів від Роганського житлового масиву, і я зрозуміла, що просто не можу тут залишатися. У Львові я плела маскувальні сітки для ЗСУ, потім деякий час жила у селі на Волині, а у вересні 2022 року повернулася до Харкова і почала шукати, де можу бути корисною. Найбільшим моїм бажанням на той час було випікати хліб, для фронту, для переселенців. І врешті я потрапила у волонтерську пекарню у центрі міста. Одночасно в нашому районі зібралися активні дівчата, і ми розпочали плести маскувальні сітки» , – розповідає Наталя.

Але згодом вона почала мріяти про новий для себе напрямок — виготовлення дронів: «Я чула, що їх виробляти досить легко, і що вони дуже потрібні нашим військовим у великій кількості, і мріяла бути корисною в цьому сенсі. Врешті познайомилася з хлопцем з Америки, який вирішив займатися саме дронами. Він запропонував брати в цьому участь, я погодилася…»

Ця зустріч змінила все в її житті: «Джозеф, два роки працював майже без вихідних, щоб накопичити грошей для поїздки в Україну. Він розумів, що буде тут  волонтерити і не зможе заробляти. Він приїхав до Харкова, і коли ми почали працювати разом, неочікувано в нас з’явилися почуття одне до одного. Нещодавно ми одружилися. Коли ми намагаємося з’ясувати, як же це вийшло, то все схоже на диво, оскільки і в нього, і в мене відбулося багато збігів різних обставин. Напевно, це те, що можна назвати долею. І зараз ми вивчаємо і приймаємо вподобання одне одного, ділимося тим культурним контекстом, у якому виросли. Для Джозефа тут забагато стресу, бо він приїхав без знання української мови, тільки зараз її вивчає, і без мене йому важко спілкуватися з людьми. Він підтримує мене у моїй театральній діяльності, йому цікаво усе, чим я займаюся, і, розділяючи зі мною якісь справи, він отримує новий досвід, пов’язаний із перебуванням в Україні. Він мріє залишитися тут, йому наша країна дуже подобається. Каже, що потрібно одержати перемогу, а потім працювати на те, щоб Україна стала сильною, захищеною, і він хоче брати в цьому участь. А поки що ми разом працюємо і власноруч збираємо дрони для наших військових, майже весь час ми займаємося саме цим».

Наталя не вважає чимось особливим допомогу тваринам: «Так, на Волині я підібрала цуценя, якому було кілька місяців, і, збираючись додому, просто не могла залишити, це тепер моя Аліса. А вже у Харкові я дізналася про організацію, яка рятує тварин, постраждалих від війни. І я пару разів брала в них собак на перетримання, поки їм знайдуть нових хазяїв. Щоправда, один песик затримався в нас на цілий рік, такий здоровий, кудлатий чудовий собака. На початку він був у дуже стресовому стані після пережитих обстрілів, але потроху відновився і врешті йому знайшли нових господарів у Франції, зараз у нього все добре».

Що для неї Харків? «Моє місто: тут мешкає моя родина, мої друзі, тут мій улюблений театр. Харків мені подобається більше, ніж Київ, бо столиця, як на мене, занадто людна, і більше, ніж Львів, який занадто туристичний для мене. Власне, тільки у Харкові я почуваюся вдома!»