Валентина Денисенко

Біографія волонтера

Її життя і діяльність — приклад того, як українці здатні відновлюватися і відроджуватися навіть у несприятливих зовнішніх умовах. Для Валентини війна почалася у 2014 році, коли вона змушена були кинути все і виїхати з рідної Горлівки на Донеччині. Вона перебралася до Харкова і змогла перетворити свою любов до землі і рослин у бізнес: з нуля створила невеличку міську ферму з вирощування мікрогріну — паростків різних рослинних культур, споживання яких дуже корисне для здоров’я. Вона каже, що Харків настільки добре її прийняв, що сьогоднішнє волонтерство — частина вдячності місту і його людям.

«Нас тут зустріли так, що ми одразу відчули себе потрібними. Переважна більшість людей намагалися нам якось допомогти, підтримати, і все це надзвичайно надихало. Ми змогли відкрити ферму мікрозелені і на початку 2022 року вже входили у трійку найбільших подібних підприємств в Україні! Була купа ідей щодо розвитку. Ми заснували громадську організацію «Грін-Ландія», щоб поширювати інформацію про екологічне фермерство, свідоме споживання, здоровий спосіб життя, запроваджувати практики психологічної терапії через роботу з землею, з рослинами, почали працювати з дітьми з ментальною інвалідністю… Але тут – повномасштабне вторгнення, а ми вже знали, що це таке. Тим не менш, наша родина прийняла рішення, що ми нікуди не поїдемо з Харкова. Власне, ми це вирішили вже давно. Незадовго перед війною я давала інтерв’ю ВВС, і мені задали питання, що ми робитимемо, якщо станеться напад. І я тоді сказала, що далі ми нікуди не зрушимо. Це моя земля, і я буду тут, доки зможу бути корисною. Ми тут, бо знаємо для чого ми і що ми робимо», – розповідає Валентина.

На її думку, всім – і тим, хто поїхав за кордон, і тим, хто зараз боронить Україну на передовій, важливо знати, що їм є куди повернутися: «Мені хочеться, щоб всі вони знали: це наше місто, воно живе й працює, має свою душу, енергію, і сюди можна й потрібно повертатись!»

З початком повномасштабного вторгнення, її ферма, звісно, поменшала, але все одно Валентина разом з невеличкою командою продовжують вирощувати зелень. А крім того, вони всі увійшли у потік волонтерської роботи: «Виявилось, що ті родини з дітками з інвалідністю, з якими ми  працювали раніше, майже всі залишилися тут. Ми стали підтримувати їх і продуктовими пакетами, і ліками. Поступово все це розросталося. Дзвонили знайомі з інших міст, казали, що навантажили й відправили нам машину, яку треба зустріти. Привозили їжу, одяг, речі першої необхідності, а ми все це зустрічали, пакували, відвозили дітям. Через кілька місяців ми вже опікувалися двома сотнями сімей, де були діти з інвалідністю. І якщо спочатку до нас зверталися окремі родини, то потім – цілі громади, як Чугуївська, Роганська, – ми намагалися всім допомогти, хоча в нас був дуже обмежений ресурс — до 5 волонтерів. Ми стали подаватися на гранти, щоб розширити кількість допомоги, утримувати цю команду і розвивати цей напрямок».

Поступово, по мірі того, як змінювалися потреби, їхня діяльність охоплювала все нові і нові громади, і розширювала спектр допомоги. Зараз, каже Валентина, дуже важливий напрямок діяльності — все, що пов’язане з психологічним відновленням. І їхня команда вже створила з десяток безпечних просторів в різних містах і селищах Харківщини, де кожен може отримати психологічну допомогу: в Балаклеї, Старому Мерчику, Люботині, Циркунах, Терновій, Рогані, Кочетку, Пісочині і в самому Харкові: «Усюди є велика кімната, де проходять спільні заходи, є дитячі кімнати. Окремий напрямок, який ми розвиваємо – протидія гендерному і домашньому насильству. На жаль, ця проблема загострилася, тому що в обставинах війни всі емоційно напружені, і це сприяє проявам агресії. Крім того, ми продовжуємо допомагати багатодітним родинам, дитячим будинкам сімейного типу».

Як відбувається перетворення підприємиці на громадську активістку? Валентина трохи замислюється: «Мені здається, я готувалася до цього все своє життя. Я усвідомлюю, що можу допомагати людям, можу бути їм корисною, і я це роблю. Це моя внутрішня потреба, якщо хочете. І ще — це вдячність харків’янам за те, що нас у свій час підтримали і навчили отримувати допомогу та допомагати. Тепер наша черга надихати і мотивувати. Насправді світ сповнен ресурсами, тільки треба навчитись іх бачити і використовувати. Це не завжди кошти: знання, навички, знайомства, експертність – це може стати безцінним скарбом в часи невизначеності. Мати впевненість в собі і людях, які тебе оточують, і завжди йти вперед – основний меседж який ми хотіли б донести іншим».

Вона мріє про те саме, що і всі: про перемогу, про те, щоб усі родини дочекалися своїх захисників і захисниць. Щоб всі, хто у полоні або рахується зниклим без вісті, повернулися цілими і неушкодженими.

«А для себе… Це така мрія, про яку я зараз намагаюся не згадувати, бо йде війна, це на потім… Напевно, я хотіла б мати дім на околиці нашого міста, щоб було трошки землі поруч, із якою я можу спілкуватися, щось вирощувати для себе. Тут неймовірна земля, я дуже люблю вийти вранці босоніж, щоб просто постояти і відчути цю чудову потужну енергію, що йде від неї. І велика насолода – працювати на цій землі, бачити, як зростають рослини, квіти. Я б хотіла, щоб люди навчилися це відчувати і любити землю», – неспішно проговорює вона.

А ще Валентина хотіла б, щоб наші вороги «прокинулися» і побачили, що вони накоїли: «В мене була надія побачити, що росіяни у якийсь момент второпають, що вони наробили… побачать і відчують, наскільки це жахливо. Але я була нещодавно у Мюнхені, там ми говорили, про те, що в німців є відчуття колективної провини за часи Другої Світової. І от я замислилася тоді серйозно, чи зможуть коли-небудь подібне відчути росіяни? І знаєте, маю великі сумніви щодо цього. Вони стільки наробили зла, стільки принесли біди, що здається, не виправити за віки… Але тепер їм з цим жити».

«Їм з цим жити» – звучить як вирок росіянам. Його виносить Валентина, щаслива українка, що під час війни займається улюбленою справою на своїй землі і допомагає іншим.