Олександра Болотіна

Біографія волонтера

Олександра — у минулому викладачка математики, англійської мови, мандрівниця по екзотичних місцях світу, а останні майже двадцять років – гламурна портретна фотографка із купою міжнародних нагород. Завжди легка, швидка, усміхнена. Ви шукаєте її майстерню десь у Задержпром’ї, а потрапляєте у справжнє Задзеркалля, в якому живуть поруч старі меблі, вигадливі театральні костюми, неймовірні віяла, капелюшки, сукні, іграшки… В цій атмосфері її клієнти знову стають дітьми, приміряючи на себе найрізноманітніші образи. Вона називає свою улюблену роботу «фототерапією».

І що робити людині її професії у воєнному Харкові? Олександра не покинула місто. Чому? Вона відповідає: «Мене багато разів вмовляли, друзі пропонували цілий автобус, щоб вивезти всіх моїх рідних і всіх моїх тварин — шість котів, два собаки і черепаху. Благали, переконували, соромили.  Але, чесно кажучи, я відчуваю, що не хочу і навіть не можу цього зробити. В мене є можливості, є  чудові близькі люди у різних куточках світу, які залюбки прийняли б нас всіх, але… Раніше, коли я подорожувала, вважала, що в будь-яку мить, якщо з’явиться таке бажання, я зможу скласти невеличку валізу і переїхати в іншу країну, і всюди буду почуватися, як вдома. Але, коли все це почалося, зрозуміла, що нікуди не поїду.  В мене дивне відчуття, що варто мені тільки кудись відлучитися, як тут без мене все впаде. Я чомусь потрібна саме тут, а Місто – потрібне мені. Напевно, просто люблю його і, напевно, якось по-своєму тримаю. А крім того, – батьки. Для них переїзд –  це як пересадити велике доросле дерево звідси у якийсь розкішний закордонний парк. Так, там чудово, але дерево зачахне через тиждень-другий. Виходить, що для всіх нас це був вибір між безпечним доживанням і небезпечним життям. Ми обрали друге».

На початку війни вона разом з родиною переховувалася у підвалі приватного будинку, намагаючись пристосуватися до відсутності електроенергії й води, до холоду і постійних «прильотів». Але Олександра — дуже діяльна людина і жага щось робити не покидала її з перших днів «повномасштабки». Вона почала розшукувати варіанти волонтерської діяльності і незабаром опинилася в колі організації «Просто люди», що базувалася неподалік від її рідної 27-ої школи. Там був один з волонтерських хабів, де цілими днями пакували продуктові набори для харків’ян. Розуміючи, що якості пакувальниці, вона буде не дуже корисна, Олександра вирішила знімати фотоісторії про всіх цих неймовірних людей, що зібралися у хабі. А одного разу запропонувала: «В мене є власна студія у безпечному приміщенні, якщо хочете, приїздіть, я зроблю знімки, де ви будете не у бронежилетах і касках, а трохи в іншому вигляді».

Вона усміхається спогадам: «Ви знаєте, вони зраділи! Приходили, знімали бронежилети і потім скакали на дерев’яних кониках, бігали з пластмасовими пістолетами, натягували на руки боксерські рукавички, і казали, що це просто щастя — відчути себе на деякий час вільним від війни. Я тоді зробила більше сотні портретів, на яких люди були спочатку за роботою – заклопотані, з сірими від безсоння обличчями, а потім – у моїй студії. Я публікувала їх на своїй сторінці у фейсбуці і підписувала: адвокат, художник, студент, мама трьох дітей, ювелір… І писала історію кожного. Мрії, досягнення, чим жили до війни. І це несподівано дозволило мені зібрати велику суму від жителів різних країн. Ті, хто надсилав гроші, бачили на портретах таких саме чоловіків і жінок, як і вони самі. Що викликало співчуття і бажання допомогти. Напевно, підсвідомо зчитувалося з тих фото: в тебе може бути чудове забезпечене життя, гарна квартира з улюбленими речами, прекрасні квіти біля будинку, кохана родина, бажана робота, – але ти можеш опинитися у такій самій скруті. Просто тому, що хтось, хто навіть не знає тебе, але кого не влаштовує сам факт твого існування, захоче тебе знищити. І виникало розуміння, що з цим треба боротися, що твоя дія, твій донат – це спротив Злу. Ось так: на початку повномасштабного вторгнення, мені здавалося, що моя професія більше нікому не буде потрібна, що усе скінчилося, але сталося рівно навпаки».

Вона переводила отримані гроші в ту саму волонтерську організацію, а її нові друзі сміялися і розпитували, чи не з’явилася в неї невеличка нафтова свердловина. Олександра ж зрозуміла, що її фотосесії можуть стати справжньою арт-терапією для всіх, хто потерпає від війни. І зробила пост: «Якщо ви живі, якщо ви у Харкові і можете дістатися до Держпрому, приходьте у мою студію, я готова зробити для вас фото».

«Першою відгукнулася мама трьох дітей, я і зараз пам’ятаю кожну з них, їхні імена. Вони хотіли виглядати на фото щасливими, і ми влаштували справжню театральну фотосесію. Прийшла дівчина-гример: макіяж, зачіски, усе, як слід. Ми спілкувалися, сміялися, валяли дурня. Це було, як і до війни, коли люди, яких я фотографувала, йшли від мене щасливі, усміхнені. Раптом виявилося, що під час війни все це потрібно особливо. Ніхто з тих, хто приходив, не хотів виглядати на портретах таким, як є: втомленим, з червоними від постійних безсонних ночей очима. Кожного разу я чула: «Ні, ми хочемо знову відчути себе красивими та щасливими! Поки ми в тебе, ми забуваємо про війну!», – каже Олександра.

Згодом волонтерство вивело її на геть інший напрямок: вона включилася у допомогу пораненим і організувала пошив адаптивного одягу для них. Збирає донати, закуповує спеціальну тканину, оплачує роботу швачок. «Якщо у вас є гроші та совість, вам краще не зустрічатися зі мною, бо у вас залишиться лише совість! – жартує Олександра і одразу серйознішає. – Моя задача – знайти кошти, придбати усе необхідне, привезти у цех, забрати готовий одяг і розвезти або надіслати тим, кому він потрібен. Зрозуміло, що час від часу ми закриваємо й інші потреби військових, якщо вони звертаються з терміновим проханням: купляємо то пристрій нічного бачення, то реб, ще щось… Все це тримає не тільки інших, але і нас самих, допомагає не з’їхати з глузду. Для себе я вирішила: жити треба так, щоб світ з тобою був краще, ніж без тебе».

Вона пережила жахливі моменти: в її двір і дім кілька разів «прилітало», але їй пощастило залишитися живій. В будинку, де вона мешкає, майже не залишилося сусідів. Але вона розчистила невеличкий клаптик землі біля під’їзду і посадила там квіти.

Життя і краса у Харкові проростають попри все.